#militaryanalysis — Public Fediverse posts

Про Иран и гражданскую войну в исламском мире.
Не предсказание, но анализ ситуации.

Самого аятоллу, министра обороны и главкомов армии и ксир ликвидировали первым же ударом. Разгромлены главные узлы ПВО, склады и базы армии и ксир. Уничтожены штабы и командные центры.
Что означает применение и спецоружия и разведданных.
Что тогда говорить о простых генералах, а тем более о младших офицерах? Смертников среди них не более 5%.
Именно понимание ситуации вынудит большинство офицеров покинуть позиции и скрыться. Часть из них примкнёт к народным восстаниям, чтобы добыть индульгенции. Часть побежит на север. Остальные покинут города в сторону провинции. Это расколет страну на восставшие города и религиозную провинцию, что создаст основу будущей гражданской войны в шиитском мире, да и в исламе в целом.

#Иран #Iran #БлижнийВосток #MiddleEast #шииты #Shia #исламскиймир #IslamicWorld #гражданскаявойна #CivilWar #КСИР #IRGC #геополитика #Geopolitics #военныйанализ #MilitaryAnalysis #режимаятолл #AyatollahRegime #революция #Revolution #безопасность #Security #региональнаяполитика #RegionalPolitics #кризис #Crisis #война #War

Такий сценарій виглядає логічним з точки зору військово-політичної динаміки, але він має кілька критичних умов.

По-перше, ліквідація верхівки влади — навіть якщо йдеться про аятоллу, керівництво армії та КСІР — сама по собі не гарантує миттєвого розпаду системи. Іранська держава десятиліттями будувала паралельні контури управління: регулярна армія, КСІР, спецслужби, релігійні структури та мережі губернаторів-клериків. Це створює запас стійкості. Однак одночасне знищення командних центрів і ППО дійсно означало б дуже глибоке проникнення розвідки і підготовку операції високого рівня.

По-друге, питання лояльності офіцерського корпусу. У системах типу іранської ідеологічна відданість концентрується у вузькому ядрі, тоді як значна частина офіцерів діє прагматично — орієнтуючись на виживання, кар’єру і баланс сил. У випадку різкого обвалу вертикалі управління можливі три типові реакції:

пасивна демобілізація (офіцери просто зникають із позицій);

перехід на сторону локальної влади або протестів;

формування регіональних сил самооборони під контролем місцевих еліт.

По-третє, географія Ірану. Країна має дуже різнорідну структуру регіонів: великі мегаполіси (Тегеран, Ісфахан, Шираз), периферійні етнічні райони (курдські, белуджські, азербайджанські території) та консервативні релігійні центри. Якщо центральна влада слабшає, міста і провінція починають рухатися різними політичними траєкторіями.

Тому більш імовірна не миттєва громадянська війна, а етап фрагментації влади:

1. параліч центрального командування;

2. локальні повстання в містах;

3. боротьба різних фракцій КСІР та духовенства;

4. поступове формування декількох центрів сили.

Якщо цей процес зайде далеко, конфлікт справді може вийти за межі Ірану і перетворитися на ширший шиїтський внутрішній конфлікт, оскільки іранська мережа союзників (Ірак, Ліван, Сирія, Ємен) тісно інтегрована в одну ідеологічну систему.

Коротко:
ліквідація керівництва — це не фінал режиму, а тригер довгого періоду хаотичної перебудови, який може завершитися або новим військово-релігійним режимом, або масштабною регіональною дестабілізацією.

.> Some attempted more original arguments, for example, Arthur Goldberg, who offered this one:
> .> .> Free from the illusion, now demonstrated to be without foundation, that the PLO has the coherence, strength and support to act as the “sole representative of the Palestinian people,” and liberated from its terroristic acts and blackmail against Palestinian leaders, inhabitants of the West Bank, and other Arab countries, it should be possible to conclude an autonomy agreement with all deliberate speed.232
.> It is not entirely clear who is said to be now “free” and “liberated” in this semi-coherent statement, but the idea appears to be that by successfully employing its overwhelming military might to smash the PLO, Israel has demonstrated that the PLO cannot claim to represent the Palestinian people, specifically, those in Lebanon and the occupied territories who support it even though it is not the world’s fourth strongest military power....

.> ... With a bit more understanding of the facts, and a rather different moral stance, Meir Pail put the point in these terms, presenting what he suggests may have been “the real aim of the invasion,” conveyed in the following “message of vital import to the Palestinians” in the occupied territories:

> .> .> “Beware you Palestinians living under Israeli rule! All that we have done to the refugee camps, the cities and towns and villages of south Lebanon, on the coast of the Mediterranean between Rashidiye, Tyre and Beirut we can do to you in Gaza, Judea, Samaria...and even perhaps in Um-el-Faham and Nazareth [within Israel proper]. And we can do that now, especially, given that there is no P.L.O. or any other legitimate organized body that could be seen to represent the Palestinian cause. If you will bend down and follow our rules, it would be best that you accept the limited autonomy offered you as defined by Begin-Sbaron-Milson; if not, your fate will be that of Rashidiye (near Tyre), Ein-Hilwa (near Sidon), or Beirut.”233

.> This “message” is a more literate version of what Goldberg is apparently trying to say, stripped of the deceptive rhetoric that only barely conceals the true meaning of his words.
.> The former Supreme Court Justice and UN Ambassador has produced a most impressive contribution to contemporary thought: if some political entity can be destroyed by force, that demonstrates its illegitimacy and the right of the conqueror to determine the fate of those whom it had pretended to represent. This idea has not previously been advanced, to my knowledge, though its usefulness is evident; for example, to justify the Nazi conquests. Goldberg’s article would also delight structuralist literary analysts with its intriguing formal properties. Thus it begins by berating the media for joining the PLO in speaking of “an invasion” when “Israeli troops encircle Beirut” (how odd for them to do so), and it ends, with charming consistency, by referring to Israel’s “justified invasion of Lebanon.”